Стиль: ПЛАТЬЯ которые украсили мир 










невеличкий екскурс до історії дизайнерських витворів останніх десятиліть.
Сподіваємось Вам буде цікавою ця інфо, яка ще раз підкреслює про виключну роль саме дизайнерів як вираження соціальних зрущень суспільства!

                                          





1950-ті
атмосфера конформізму та параної. Жінок «силою загоняють» в Жіночу Загадковість.
Проте вплив New Look від Dior неминуче позначився на лініях та формах: округлі, сілуетні.
1946 - з"явились перші купальники-бікіні.
Час Лілового та Рожевого.
Дизайнери: Hubert de Givenchy, Christian Dior, Cristobal Balenciaga







60-ті, 1-ша пооловина
Вуличні стилі зароджувались на вулиці, «студент-художник», «дівчата Челсі» серед робочої молоді. Їх називали «модзами» (mods). Одяг все більш яскравий та підкреслюючий лінії тулобу. Ця трансформація отримала назву Peacock Revolution (революція пав).
The Beatles, Rolling Stones.
Свінгуюча молодь та БЕЗПРЕЦЕНДЕНТНЕ скорочення довжини спідниці.
Дизайнери: Мері Куант, Андре Куреж,

60-ті, 2-га пооловина
Сексуальна революція 63-67.  Прийняття суспільством гомосексуалізму (більше за це не саджали до вязниці).
Футурізм та «космічна ера».
Зародження ХІППІ в Америці та поширення по світу.. Хіппі вказали шлях моди: «відмовлення від навязуємої моди та створення власної, особистої моди».  Світогляд хіппі – Врубись, Налаштуйся, Відпади! Краса вільна, без форм, без традицій, без функцій! Творча АНАРХІЯ! Бахрома та яскраві плями, довгі вільні спідниці з орнаментами індійців майя.
Всі одягнулись в брюки-кльош.
Популярністю користуються полукомбінезони, лоскутні спідніці.
Америку та Європу підкорюють шорти!
Модельєри - Кензо (Японія),здивував всіх неймовірним змішуванням узорів,кольорів та матеріалів.
Дизайнери: Пако Рабан, Пьєр Карден








70-ті
Епоха «антімоди»  та справжніх синіх джинсів.
Вся увага з одягу переноситься на тих хто носить цей одяг. 
Поширюється стиль «треш»: прозорі блузи та мяті червоні вінілові пальто. Сорочки з поліестеру носять розтябнутими та відкривають груди.
Популяризація одягу геїв  в стилі «діско», що відбиває світло на діскотєках та цікаво підкреслює фігуру. Білизна стає основою гардеробу.

Зародження насильства та жорстокості, панк-рок (revolting style)!
Англійські булавки та doc Marten,  трешеві тканини вульгарних кольорів, порнографічні принти.

Помякшення суворих канонів в чоловічому костюмі  з боку Армані, який деконструював піджаки – без основи, без підплечників та без інших жорстких підкладок.
Дизайнери: Вівьєн Вествуд, Келвін Кляйн,










80-ті

Інтернаціоналізація моди та період розквіту авангардної моди.
«Рваний» светр від Рей Кавакубо та колекція «роботів» започаткували тренд в колах як інадають перевагу артистичному стилю та шукають авангардні (поза трендами) рішення для самовираження.

Вулична мода потягнулась до стандартів MTV . Відео кліпмейкери зароджують fast fashion.
Італійці порушують канони моди Парижу та Лондону. Джанні Версаче обожнюється актрисами  та музикантами. Сексуальність та екстравертність.

У 1980 в моді з"являється спортивний стиль. "Стеганые" куртки і пальто,такі ж брюки та комбінезони.
Окрема розмова про трикотаж, який у 80-ті був яскравий та різноманітний. Модні покази та демонстрації дизайнерських знахідок жорстко конкурували за клієнтів. Моделі стали знаменитішими за актрис Голлівуду, а відомості зі світу моди були на вагу золота. Мода - в центрі уваги.
Моельєри - дизайнери 80-х звурнулись до спадщини Поля Пуаре (Paul Poiret).
Жан-Поль Готьє (Jahn-Poul Gautier), Армані (Armani), Версаче (Versace), Тьєрі Мюглер ((Thierry Mugler), Аззедин Алайя (Azzedine Alaia), Крістіан Лакруа (Christian Lacroix), Жан-Шарль де Кастельбажак (Jean-Charles de Castelbajac).
Жіноча влада у 80-ті виразилась в широченних плечах жакетів, агресивному макіяжі, начісуванні волосся та гострих шпильках.
Популярні - стиль "мілітарі", окуляри-авіатори. Одяг стилю має ряд деталей: накладні кармани з клапанами, пагони, пояси з металевою фурнітурою. З вісімдесятих запозичені суцільнокроєні, дуже широкі в проймі та вузькі в зап"ясті рукава "кажан=летюча миша", а також криловидні рукава та кімоно.

У 1987 після масового захоплення широкими формами,привабливості набувают приталені, жіночні силуети.
У 1988 карл Лагерфельд вивів на подіум легінси! Вони впевнено зайняли свою позицію, оскільки вихід легінсів співпав з поголовним захопленням аеробікою.
1988 - Жан-Поль Готьє демонстрував спідницю для чоловіків.
Джинси більше не одяг протесту, а просто одяг.«Guess» «Jordashe», «Levi's» всіх можливих фасонів та варіацій: з аплікаціями, стразами та стрейч. Джинсові куртки - обов"язковий атрибут кожного підлітка. Дівчата носят кросівки нарядних кольорів, брюки-бермуди.

Дизайнери: Азедін Алайя, Йоджі Ямомото, Енн Демолемейстер..... Доменіко Дольче (Domenico Dolce),Стефано Габбана (Stefano Gabbana) - нова хвиля романтичної теми у моді. У 1985 створили творчий тандем, а вже у 1988 колекція Dolce&Gabbana зробила їх відомими на весь світ.







90-ті
вульгаризація класових забобонів.
Кутюрьє починають «знижувати планку вимог» до Клієнтів, тим самим зявляються фривольні та театральні сукні від Лакруа.
Лагерфельд вдягає від будинку Dior у вульгарну вуличну моду через: товсті золоті ланцюги, обтягуючі шорти, армейські ботинки.

У 90-ті розвивається абсолютно новий напрям - мінімалізм. Дизайнери,які його пропонують оволоділи мистецтвом відмітами усе зайве. Все що носили попередні покоління - витрушено зі скринь, перемішано та представлено на суд публіки.
1990 - Джон Гальяно проводить свій перший показ у Парижі.
1993 - Александр Маккуін вигадав бамстери - брюки. Брюки,які дуууууже низько сидять на бедрах. В 90-ті Александр активно пропагував брюки-бамстери, а через 5 років його колекція весна-літо 1995 принесла автору третю нагороду Дизайнера року (вперше в історії моди!!)

1997 вийшла ще одна екранізація Титаніку, яка зачепила глядачів до сліз аж так, що в моду знову повертається жіночна елегантність з безліччю мережив та прозорих тканин.

Європейський фешн-авангардіст Мартін Марджела обєднав естетику деконструкції З радікальним експериментаторством.
Ідеалізація фігури в бік мускуалізації та мінімізації ваги призводить до масових корекцій природних форм на стандарти анарексічних моделей.
Дизайнери: Міучіо Прада,  Олександр МакКуін







2000-ні
Стилеві групи та відсутність єдиних стандартів моди.
Наприклад «модерністи» (Modernist – представник Джіл Сандер) – окрема група, яка зовсім не схожа на «секс-машини»  (Sex Machines від Тома Форда для Gucci). Бунтарі (Rebbels – Олександра МакКуіна) легко відрізнити від «романтиків» (Romantics – Джон Гальяно). А представники групи  «символи статусу» (Status Symbol – Марк Джейкобс для louis Vuitton) мають стільки ж грошей як і представники «артистичного авангарду» (Artistic Avan-Garde – Рей Кавакубо) проте у них абсолютно інші цінності та образ життя.

В колеціях 2000-2001 цитуються елегантні 60-ті, розкуті 70-ті, розкішні 80-ті...все 20-те століття.
В моді дорогі тканини, тендітний покрій, стильні жіночні зачіски та виразний макіяж.
Східна витонченість тепер легко комбінується з західним авангардом. Кімоно, джинси, армійські куртки, реперські штани, мережива у стилі Барбі, перли та бісер - і все це актуально як разом так і окремо.
Модельєри:
на сцені італійці -  Gucci, Valentino,Versace
і японці - Кензо Такада, Мітсухіро Матсуда, Йоджи Ямомото, Рей Кавакубо, Іссей Міяке







НАЦІОНАЛЬНЕ ВБРАННЯ.

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ОДЯГУ - цього яскравого й са¬мобутнього культурного явища — відбувалося протягом багатьох століть.
За способом виготовлення одяг українців, як і інших народів, розподіляється на шитий і не шити й. Останній, давніший, виготовляється з одного або декількох шматків матеріалу, огортає стан, драпірується в різні способи, утримується на тілі за допомогою зав'язок, булавок, поясів. Деталі шитого одягу скріплюються швами. Він може бути глухий або розпашний, різний за кроєм. За розташуванням на стані людини одяг в основному розподіляється на натільний, нагрудний та стег¬новий (поясни й). Одяг також буває верхній та нижні й. Останній розподіл залежить від кліматичних та сезонних особливостей, а також від традицій носити певний набір одягу в хаті чи на вулиці, в будень чи на свята тощо.

НАТІЛЬНИЙ ОДЯГ. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу на Україні в кінці XIX — на початку XX ст. була полотняна сорочка.

СОРОЧКА —один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі С. слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Східнослов'янська С. кінця XIX — почат¬ку XX ст., мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні С. тощо, які виго¬товлялися з полотна різної якості.
Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової встав¬ки, рукавів та ласток (клинців, що вши¬валися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої час¬тини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного по¬лотна (в середньому 50 см), яка визнача¬лася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності С. надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки.
Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за тра¬дицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чо¬ловіка білизну, і часто вже на весіллі же¬них був одягнений у С., що її пошила й вишила молода.

НАГРУДНИЙ ОДЯГ
. Безпосередньо на сорочку українці напинали Н. о., який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей тип одягу переважно був без рукавів, рідше з рукавами.

КЕПТАР —хутряна безрукавка насе¬лення Карпат та Прикарпаття. Мав знач¬ну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення.

ЗАПАСКА — найдавніший загаль¬нослов'янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно склада¬лася з двох вузьких пілок вовняної само¬робної тканини (двоплатова З.). На Подніпров'ї 3. була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотонно¬го сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й до¬вшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, вужчу й ко¬ротшу, синього кольору — попередницю. Цей тип 3. побутував на Середньому Подніпров'ї як повсякденний та робочий одяг. На свято молоді жінки носили зелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або ви¬шивкою.
                                  












23.10.2008 _  Надежда Соколенко // Маэстро скандалист

Андрей Жолдак: "Киев сегодня культурно закрыт и существует безобразно"

Недели немецкой культуры в Украине дарят киевскому зрителю возможность увидеть новый спектакль Андрея Жолдака.

ойцек" по Георгу Бюхнеру, поставленый в сопарнерстве с Черкасским областным академическим украинским музыкально-драматическим театром им. Тараса Шевченко, будет показан 26-29 октября в галерее "Лавра".

В беседе с нашим корреспондентом режиссер подтвердил свою репутацию возмутителя не только театрального спокойствия, расставив внятные и справедливые акценты в оценках жизнедеятельности украинского общества.

- Расскажите, пожалуйста, подробней о постановке "Войцека".

- Я работал целый месяц без выходных. Сейчас нахожусь в прекрасном, гармоничном настроении. О самом спектакле сложно рассказывать. Он мне уже практически не принадлежит. Он отделился и начинает жить своей жизнью. "Войцек" - это мое ощущение современной Украины через пьесу немецкого драматурга.

- Вас всегда отличают эпатажные, шокирующие постановки. Последний ваш спектакль, поставленный в Украине, "Ромео и Джульета" вообще был запрещен. Что ждет зрителя в этот раз?

- Я занимаюсь авторским театром, поэтому спектакль никогда не будет прямой иллюстрацией пьесы. В "Войцеке" также будут шокирующие сцены не только для зрителей Черкасс или Киева, но и других стран. Это провокация и мне интересно провоцировать и депутатский корпус, и бизнесменов, и художников, и фотокорреспондентов, и самых лучших проституток, словом, всех, кто придет на спектакль...


 
Кроме всего прочего, "Войцек" - мой диалог с культурами, окружающими Украину, с ведущими режиссерами мира, лидерами современного театрального процесса, такими как немцы Кристоф Шлингензиф, Франк Касторф, Кристоф Марталер, итальянец Ромео Кастелуччи (на сегодня директор Авиньонского  фестиваля), русским режиссером Кириллом Серебренниковым.

- Вы выбрали для своего проекта остросоциальную пьесу. Насколько для вас важна социальная ангажированность театра?

- Часть действия, с одной стороны, происходит в космосе лет эдак через 200. Но вторая часть - современная Украина, Черкассы в наши дни. Для меня Войцек живет где-то рядом с нами, ходит по тем же улицам. И когда в тексте пьесы встречается фраза "По улице катится оторванная голова", то на видео можно увидеть черкасские улицы. И все это соединяется уже у нас в голове - текст "Войцека" и видео оборванных черкасских улиц. Реально, я вижу оторванные головы на Черкасских улицах, понятное дело как художник в своих фантазиях.

- В своих последних спектаклях и вот теперь в "Войцеке" вы используете стекло, отгораживая актеров от зрителей, словно защищая одних от других. Конечно, данный прием весьма популярен на западе. Стоит вспомнить хотя бы спектакль Алвиса Германиса по пьесе Максима Горького "На дне". Но чем это вызвано у вас?

- Действительно, в "Войцеке" я использую такое многоуровневое стекло. В своем следующем немецком проекте "Сексус" по Генри Миллеру стекло будет уже немного иного качества, оно там затапливается водой. Но, честно говоря, не знаю, чем это вызвано. Это же все на уровне подсознания происходит. Через пару спектаклей я пойму, почему мне нужен именно этот прием. Ведь каждый раз его применение меняется, рождается другая эстетика спектакля. Развивается фантазия, а художнику остается тонко идти за ней, следить за переменами и этими формулами.

То же относится и к другому моменту. В финале "Москва. Психо" появляется такая небольшая частичка космоса. В "Войцеке" космос длится уже целое второе действие.

- Это уже не первое ваше сотрудничество с Черкасским областным академическим музыкально-драматическим театром им. Тараса Шевченко. Почему именно с ним?

- Если коротко, то в 2001 году я сделал спектакль "Женитьба" и спектакль сразу очутился на пяти фестивалях и получил международное признание. Но, если бы не было этого чудесного директора Владимира Осипова, то я бы в Черкассах не ставил. У него есть желание изменить театральную ситуацию, исправить ее.

 

- А как вам работалось с артистами черкасского театра?

- В "Войцеке" нет так называемых звезд. Они словно люди без имени. Словно крупнейший футбольный клуб, сплоченная команда. Это не Черкасский театр приехал в Киев, не провинциальные актеры-самограи. Эти актеры работают как машины. И такой спектакль может быть в Берлине, Амстердаме или Лондоне. Сегодня репетиционная столица в Украине в Черкассах, а не в Киеве. И я говорю это открыто. Киев сегодня культурно закрыт и существует безобразно.

Но есть острый момент, о котором я должен сказать. Черкасский областной театр - единственный крупный театр на всю область. Сама же область - одна из богатейших и крупнейших областей Украины. Но такого нищего театра я не видел нигде. Позор и губернатору, и мэру города, и депутатам областного совета.

В театре работает всего 35 артистов, а зарплаты получают на уровне Китайской народной республики. В театре нет ни достойного света, ни звука необходимого качества, нет новых технологий. Мне кажется, что работу наших политиков необходимо проверять по состоянию театра в каждом отдельном городе и в стране в целом. Если театр на таком уровне, как Черкасский, то за  таких политиков не стоит голосовать. Театр - это инкубатор интеллектуальных секретов, которые передаются из поколения в поколение.

- Честно говоря, мне сложно представить, что театр действительно может влиять на общество.

- В Германии театр - мощнейший инструмент влияния на политику, общественность страны. Там ставят острейшие социальные спектакли. Я уже вспоминал о немецких режиссерах. Они работают в крупнейших театрах Германии и мира. Они свободно творят. Свободно обращаются с классикой и через нее поднимают важные вопросы о современной жизни. Ставят Шекспира, Мольера или Гете (меняя или не меняя тексты), но в этих героях немцы в первую очередь видят себя.

Вот, например, спектакль "Дядя Ваня" по Чехову Люка Персеваля. Он переписал сленгом весь текст, там употребляется и мат. Кроме доставления наслаждения и демонстрации красоты театр, таким образом, провоцирует зрителя, осуществляет мозговые атаки.

Действительно, Украина в этом отношении тотально отстает. Наш театр и в Киеве, и в других провинциальных городах (для меня Киев - тоже провинциальный город) - евнух. В нем нет места честным эмоциональным, сексуальным, политическим импульсам. Мы должны делать сейчас именно культурную революцию, революцию в наших головах.

Если уподобить наше сознание компьютеру, то сейчас крайне необходимо провести апгрейд, поменять чипы нашего мозга. В данный момент у нас они первого уровня, а в развитых странах - седьмого. И ничего не изменится, пока мы их не поменяем.

- То есть, вся проблема в культуре?

- Что такое культура, искусство? Почему немцы вкладывают в культуру такие большие деньги, 8 миллиардов евро в год? Потому что искусство развивает мозги. Мозги дают науку. Наука дает прогресс. Получается цепная реакция.

Я сейчас больше живу в Германии, и если сравнивать украинских детей в селах и городах и немецких - уровень развития один к десяти по уму. Я не говорю о таланте, о том, что заложено биологически, а о том, как учат детей.

 

Вот даже в Японии. Детей учат быстро, закладывают в них знание, культуру. Культура - очень важная вещь, потому что она открывает новое видение. Это такой третий глаз. Когда твой интеллект поднялся, ты начинаешь иначе, эффективнее работать в любых сферах.

Потому умные страны, такие как Германия или Япония, тратят безумные деньги на культуру. Не столь умные... Или бедные... Хотя вот почему бедные? Все взаимосвязано. Поэтому я считаю, что для Украины сейчас очень важно развивать культурные проекты. В украинской современной литературе вроде бы что-то происходит, но с театром, кино в стране катастрофа. Сколько мы уже об этом говорим. Я это говорил, когда работал в Украине, а уехал еще в 2004 году.

- Есть какие-то действенные способы изменить ситуацию?

- В украинском театре не делают международных проектов. Давай выйдем за рамки Украины. Сделаем шаг в мировое пространство. Ведь есть прекрасные, мирового уровня режиссеры в Германии, Италии, Франции, Испании, Великобритании, даже Ирландии.  Кого мы приглашаем оттуда, с кем украинские артисты сотрудничают, встречаются, с кем есть провокации?

Ведь что такое культурный обмен, который нам сейчас так необходим? Когда в одном проекте встречаются японцы, украинцы, итальянцы, они друг друга не знают, боятся, и вокруг них возникают миллионы полей. Напряжение, возбуждение. И работа получается уже другого качества. Мировое сообщество мультикультурно, мультинационально, языки перевернуты. И это сейчас важно.

Недавно в Румынии я проводил кастинг, там был очень хороший японский актер, и если бы у меня была возможность дольше работать над постановкой "Войцека", то тогда бы мы ставили немецкую пьесу Бюхнера с японскими актерами для Украины.

- Над "Войцеком" вы работали с текстом вместе с Карлом Хегеманом, в чем особенность его работы и вашего сотрудничества?

- В "Войцеке" присутствует достаточно много текста, по сравнению с моими другими спектаклями, это не только текст Георга Бюхнера, мы там говорим и о Черкассах.

Карл Хегеман - известный немецкий философ и драматург. Но в Германии драматург - это жесткий критик, который изначально на корню должен разрушить всю твою идею. Он как робот-разрушитель работает на всех стадиях постановочного процесса. Мы с ним встречались уже раз пять. Он отвечает за текстовую и идеологическую партитуру в спектакле.

- Два предыдущих театральных проекта, представленных в Киеве в рамках Недель немецкой культуры (имею в виду "Под льдом" в Гете-Институте и "Марат/Сад" Петера Вайса в Национальном театре русской драмы им. Леси Украинки) оказались разовыми проектами. Точечными ударами. Какая судьба ждет вашего "Войцека"?

-  Этот спектакль останется в репертуаре Черкасского театра. Также в этом театре я сейчас репетирую "Ленин Love Сталин Love", в Киеве премьера будет показана в Национальном театре оперы и балета. Этот спектакль будет посвящен очень важной для меня теме Голодомора в Украине в 1932-1933 годах.

- Почему для своего спектакля о голодоморе вы выбрали именно "Желтого князя" Василя Барки?

- Мне нравится этот сентиментальный роман. Когда я был совсем еще молодым режиссером, лет 10 назад, я хотел его поставить в театре им. Ивана Франко. Но тогда мне отказали, мотивировав тем, что это неактуально. Замысел живет во мне, и я должен его поставить.

- О чем будет спектакль?

- Это такая попытка представить вниманию украинского зрителя видение художника о том, что тогда происходило в Украине, с точки зрения другой страны. Ведь последствия мы испытываем до сих пор. Все, что с нами происходит - последствия коллапса коммунизма, тотальной зараженности этой бациллой.

Как говорил Амосов, коммунизм невозможен на биологическом уровне, потому что он отбирает у человека личную собственность и желание сказать "Я есть. Я живой. Я знаю. Можно, я сделаю?". Забрал свободу существования, самовыражения, самобытности.

Проблемы украинского театра именно в этом. Директоры театров, большинству из которых шестьдесят и больше лет - прекрасные люди, знают Брехта и Станиславского, но в их мозгу, в их позвоночнике находится бацилла коммунизма. Они боятся, что когда жолдаки придут в национальные театры, то они потеряют свое теплое место.

 

А я хочу, чтобы театр был по-капиталистически жестким. Как в футболе. Если ты лидер и можешь показать реальные результаты, тебя приглашают как тренера на определенный срок. Работаешь только в том случае, если твоя работа дает результаты. Нет - идешь в отставку. Так работают все театры в Германии, Франции, Великобритании, Японии. Везде ищут конкурентные идеи. Идет борьба бездарного с одаренным, серого с белым. Это поколение просто должно уйти.

- Да, вопрос о собственном театре - ваша больная тема.

- У меня сейчас двухлетний контракт с немецким театром. Сейчас там мы с детьми и с Викторией и живем.

У меня есть возможность перемещаться, посещать выставки, спектакли в разных европейских и не только немецких городах. Для меня это очень важно как для художника. Но, честно говоря, я хочу иметь в Украине большой дом. Я уже не мальчик, мне 45 лет, я научился дипломатии. У меня есть силы, есть команда. И если бы мне сегодня дали театр, то уже через год вы не узнали бы театрального пространства Киева, такие бы произошли в нем изменения.

Театр как собственный дом просто необходим. Вот, например, у Льва Додина есть свой театр, у Эймунтаса Некрошюса тоже. У меня нет дома, я постоянно живу, словно в гостинице. Приезжаешь каждый раз в другое место и все надо начинать сначала. А это отнимает много времени. И актеры, и другие члены команды могут разъезжать, работать в других проектах. Но, когда есть свой дом, где все друг друга знают, это другое качество самой работы.

- Как вы подбираете актеров в свои спектакли?

- Если кратко, то есть специальный кастинг "как убить плохого актера". Это моя система и о ней я читаю лекции по всему миру. Вот сейчас меня пригласили в Токио.

- Какие ваши дальнейшие планы?

- Следующие два года я снова занят за рубежом. В марте состоится премьера по роману Генри Миллера "Сексус" в театре Оберхаузен в Германии - о свободе творчества и секса в искусстве.

Потом спектакль по "Анне Карениной" Льва Толстого в Финляндии. Через год будет следующая постановка уже по Шекспиру в Германии, и также через год в рамках фестиваля Балтийский дом я ставлю "Настасью Филипповну" по  "Идиоту" Федора Достоевского.

- Если не говорить об уже запланированных проектах, что еще вы мечтаете поставить?

- Хочу поставить всего Достоевского. Заветная мечта - поставить какую-нибудь пьесу своего прапрадеда Ивана Карпенко-Карого. Я его никогда не ставил, но во мне - его кровь. Хотя я себе дал слово, что поставлю этот спектакль только тогда, когда в Киеве у меня будет свой театр.